Українці завжди були віруючими. Недільні служби, ікони в кутку, біблія  і намагання дотримуватися всіх церковних канонів – приклад дотримання віри українцями. Але не були б ми українцями, якби все було так гладко, як здається наперший погляд.

З однієї сторони – прихожани церкви, прості люди і заможні, нібито рівні перед богом. Але похід до церкви стає приводом дістати найкращий наряд інарядитися, ніби ялинка до нового року. За календарем церковних свят, слідкують дуже пристально, щоб не пропустити дня коли “робитит нічого не можна, бо празник”. От заповіді ми всі знаємо гарно, особливо коли треба когось ткнути носом, в те що він якусь з них порушив. А те, що всі їмо, доки не можемо із-за столу встати або горілочки по чуть-чуть і до ранку, то тож не гріх, то для здоров’я. Як кажуть, Бог простить і всі живуть на це сподіваючись. Сповідаються, очищають душу, а потім приходять наступного тижня і їм знову є про що розказати. Анекдоти про церкву відображають показову віру, яка проявляється відвідуванням церкви і так, щоб всі бачили.

Інша сторона – церковні служителі. Спочатку в християнстві церкви були бідними і служіння обирали за покликом душі, дійсно від великої віри. З часом кількість і розміри пожертв на церку (на благе діло) почали зростати, а з ними і з’являтися корисливі попи і дьяки. Не довелося довго чекати, щоб з’явилися жарти про попівську жадібність. Обігнали попів секти зі своїми вкрай нав’зливими “свідками” і масштабами “пожертв”.

Але в жодну з цих категорій не втрапили люди, які дійсно щиро і тихо вірять в Бога. Вони нікому нічого не доводять, дотримуються всіх канонів та живуть по заповідям, які зходяться з моральними принципами. Серед них теж є свої, християнські анекдоти.