На карпатську полонину з лісу виходять двоє “турістов”:
– Сматрі, гуцул косіт траву, пайдьом, спросім дарогу.
– Тіха ти, сматрі: вон єво сумка под кустом, падкрєпімса, пака он нє відіт.
Швидко з’їли хліб, сало, випили молоко, осміліли:
– Уходім втіхаря?
– Он нє відєл, пайдьом папрікаливаємса с дурака.
– Ей, дєд, што дєлаєш?
– І вам доброго здоров’я, хлопці! Поки погода треба траву косити.
– А вот єслі би тєбє жена молока нє дала, ти б касіл?
– Хлопці поки погода – тра косити, води з джерела попив би та й косив!
– А єслі хлєба нє дала би?
– Он малина, чорниці, якось би перекусив. Кажу ж: є погода – тре косити!
– А єслі сала нє дала би?
– Ото вже нє, не косив би: сонце пече так, що піт тече по плечах, аж донизу, і так в задниці пече, що не лиш косити – ходити не можу, поки салом не помащу.
– *лять! Я тєбє гаваріл ГАВНО, а ти “гарчіца, гарчіца”!