Йде чоловік селом, нікого не трогає. Раптом його кум вискакує з хвіртки, хапає за рукав і до хати тягне:

–  Куме, заходь бігом! Давай вип’ємо пляшку, бо біда трагедія!

– Шо сталося?!

– Давай вип’ємо пляшку, потом розкажу.

– Ну давай.

Налив, випили по чарці, другій та й так пляшку втоптали.

– То що там, куме, сталося?

– Та розумієш був я у доктора в місті. Всьо… Капец мені…

– Шо капец? Помираєш?

– Та ні! Ше гірше! Ти розумієш, я безплідний!

– Та! Зараз така медицина, така наука! Це ж всьо лікується, робиться там штучно та ще всяко!

– О, так я штучно не хочу. Я хочу щоб це все було по-людськи і по-настоящому! От того до тебе і звертаюся, як до кума, бо ріднішої людини в мене в селі немає, щоб ти, значить, допоміг мені в цій справі.

– Ти шо дурний?! Це шоб я Наталочку, куму свою?

– Та ти що дурний, таке гворити?! Поняв.

Дістає ще пляшку горілки. Розтоптали. Він такий:

– Ти розумієш Наталочка вона ж спить і бачить, як дитятко глядить, а я не можу їй того дати… І хто як не ти, мій рідний кум, мені в цьому допоможе?

– Нє, не можу! Як це так?! Що люди скажуть?! Ні в якому разі.

– Поняв.

Дістає третю… Сидять вже двоє, ніякі…

І цей чоловік такий:

– А Ви знаєте, куме… Я тут подумав… Як не я, то хто? Де там та Наталка?

Короче, пішов до неї в кімнату, там якесь вожкання хвилин 40. Виходить, сіли такі вдвох за столом. Сидять мовчать. Кум такий:

– Ну шо там?

– Та шо-шо, не знаєш який з мене після третьої їб*ка?.. Но в рот я їй дав отлічно, отлічно!